Є питання “вічні”, а є цікаві – такі, що нагадують про щось парадоксально невловиме. Наприклад, це питання про дежавю. Можна написати про роботу несвідомого, про генетичні послання предків або ігри сприйняття, про таємниці сну або загадки пам’яті. Але факт залишається фактом – яка природа явища “Я це вже бачив” не знає ніхто.
ПЕТЛЯ ЧАСУ
Деякі фахівці вважають, що дежавю – це специфічний момент взаємовідносин минулого, сьогодення і майбутнього, тобто збій звичайного переживання перебігу часу. Характер цього збою описують по різному. Наприклад, Бергсон визначає дежавю як “спогад про сьогодення”.
Уявіть людину, стурбовану масою повсякденних турбот і проблем. Вона занурена в роздуми про комунальні платежі і про те, що сказала тітка Люся… Але, раптом – бац! “Зі мною це вже було!”. Людина завмирає і відчуває всю силу моменту – всією душею, всіма рецепторами, всім тілом! Для сучасного невротизованого суб’єкта опинитися віч-на-віч із життям у всій повноті його амбівалентних переживань – це жорстоке випробування, якого не вчать ні батьки, ні школа. Психологічні практики показують, що абсолютна більшість людей живуть, як казав Фредерік Перлз, у шарі “майя” – без безпосереднього зв’язку із самим собою і з життям, сприймаючи все, як через скло – притуплено і відсторонено. Звичайну людину запитання: “що ти зараз відчуваєш?” ставить у глухий кут і найчастіше викликає у відповідь інтелектуалізацію.
Водночас переживання у стані дежавю описуються докладно, барвисто, з апелюванням до всіх рецепторів і в усій повноті їхніх відчуттів. Може, це ті короткі моменти, коли ми по-справжньому живі й перебуваємо в прямому контакті з реальністю?
Іноді трапляються цікаві випадки, як, наприклад, із жителем США, який приїхав на екскурсію у форт Ларамі, розташований у штаті Вайомінг. Йдучи фортом, він описував розташування дверей і внутрішніх приміщень до того, як бачив їх. Група прийняла його за екстрасенса. Але потім турист зайшов до крамниці, де продавалася книга “Queen of Bedlam”, яку він колись читав. У романі в найдрібніших деталях описано інтер’єр і мальовничі околиці форту.
ЗУСТРІЧ ІЗ СОБОЮ
Бергсон пише: “сприйняття реальності в момент дежавю раптово роздвоюється і почасти ніби переноситься в минуле”. Людина опиняється і в минулому, і в сьогоденні одночасно. Можливою причиною виникнення цього стану є зміна способу кодування часу головним мозком, а саме, одночасне сприйняття інформації як “теперішнє” і як “минуле” з накладеним переживанням цих процесів. Чим не петля часу?
Питання тільки в тому – це потік часу загортається у вузол, поміщаючи людину в такий унікальний стан, чи сама людина щось таке робить, що згортає потік у вузол? У дослідників із цього приводу суперечливі думки: одні вважають, що стан дежавю супроводжується деперсоналізацією, виходом за межі свого “я” та певною мірою втратою себе і злиттям з усім світом.
Інші, слідом за Фрейдом, навпаки, розуміють дежавю як “дереалізацію”, тобто заперечення реальності, занурення в марення і фантазії, відстороненість від навколишньої дійсності.
Обидва ці погляди про те, що точка відліку поза особистістю. Існує й інша думка: “структура часу змінюється, майбутнє вторгається в сьогодення, тим самим оголюючи для людини її глибинний екзистенціальний проєкт”. Інакше кажучи, в цьому стані людина якраз зустрічається із собою і торкається своєї початкової невідторканої сутності. Одним із невротичних проявів є відторгнення свого минулого: “як жити, якщо зі мною таке сталося? Як примиритися, як пробачити когось або себе?”. Не менше проблем у взаєминах із майбутнім. Його важко уявити: мрії десь далеко, а ти – тут. Між зараз і мрією – розрив порожнечі, який невідомо, як подолати. А тут – таке блаженне явище – минуле, теперішнє і майбутнє зустрічаються в одній точці! Звісно, оголиться глибинний екзистенціальний проєкт, якщо все, що було, і все, що буде, – зливаються в одній точці. Психотерапевти кажуть, що саме так описується стан, завдяки якому в людини все виходить.
НАЗУСТРІЧ ТАЄМНИЦІ
З одного боку, вчені намагаються пояснити феномен дежавю на фізіологічному рівні, описуючи, як працює гіпокамп або амигдала, з іншого – на рівні особистісному, в термінах самоідентичності та трансценденції. Але ні в тому, ні в іншому випадку стрункої теорії не виходить.
Може, саме дежавю підпише смертний вирок нашому прагненню все розкласти по поличках із пришпиленими ярликами? Майбутнє за системним/синергетичним/холістичним підходом.
ЦІЛКОМ ОЧЕВИДНО, ЩО В ДЕЖАВЮ – ІНША МОВА, ІНША СТИЛІСТИКА І СИМВОЛІКА. НАПЕВНО, ЯК І РОБОТУ НАДСВІДОМОСТІ, ЙОГО НЕМОЖЛИВО ЗВЕСТИ ДО НАШОЇ ЦИВІЛІЗОВАНОЇ РЕАЛЬНОСТІ. НЕ МОЖНА ОПИСАТИ НЕВІДОМЕ В ТЕРМІНАХ ВІДОМОГО.
Нам залишається лише дивуватися тому, що більше і складніше за нас. Дивуватися і впускати у своє життя неосяжне. Раптом дотик до непізнаного нас чимось збагатить? Адже обмежувачі пізнання встановлюємо ми самі, формулюючи принципи і правила. Ми не здатні зрозуміти і прийняти більше, ніж на це здатна наша душа, більше, ніж ми до цього готові.
Дежавю загострює почуття, дає шанс “прокинутися”, сприйняти світ яскраво і зрозуміти, якою незбагненною таємницею він пронизаний. Існування паралельних світів або життя після смерті не можна перевірити. А ось стан дежавю переживали хоча б раз у житті 97% людей. Питання тільки в тому – пережити і забути, відкинувши, як усе дивне і незрозуміле, чи зрадіти своєму дотику до таємничого. Це переживання – лакмусовий папірець, що показує, наскільки жива “дитина” у вашій душі, наскільки ви здатні дивуватися чудесам і готові зазирнути за межі звичного.